САЙТ КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Величко Михайло Миколайович

(9.01.1926р. –3.03.2008р.)

Народився в с. Білогородка, багато років очолював радгосп „Білгородський". Господарство було одним з кращих в області, його знали за її межами. Тут вирощували високі врожаї передусім овочевих культур, мали неабиякі здобутки у тваринництві.

Нагороди:

Золота зірка Героя Соціалістичної Праці , ордени Вітчизняної війни, Леніна, Жовтневої Революції, «Знак Пошани», Богдана Хмельницького;

Медалі за бойові та трудові заслуги, Медаль Захисника Вітчизни;

Почесна Грамота Президії Верховної Ради України.

Був членом Київської обласної ради ветеранів.

Адамович Дарія Андріївна

(1931- 1998р.р.)

Народилась в с. Новосілки, колишня ланкова польової бригади овочівницької ланки радгоспу «Хотівський» Києво-Святошинського району. Її ланка забезпечувала споживача вітамінною продукцією відмінної якості . У 1971 р. Дарію Андріївну було нагороджено золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці та орденом Леніна.

В радгоспі «Хотівський» у ці роки було зайнято під зерном 190 га угідь, картоплею – 75 га, теплицями під плівкою – 2500 кв. м, було 2800 парникових рам. Урожайність сільгоспкультур становила: озимі – 31,4ц/га; картопля 130; овочі – 122,5; кормовий буряк – 300 ц/га.

Левко Григорович Лук'яненко

Народився (*24 серпня 1928, с. Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської області) — український політик та громадський діяч, народний депутат України. Багатолітній в'язень радянських тюрем і таборів. Письменник.

У 1944 р. призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м.Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951—1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя.До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов'язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).

У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І.Кандибу та А.Любовича.

7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук'яненку скласти нову, м'якшу. Але 21 січня 61 були заарештовані І.Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Лук'яненко, пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький.

Засудження. У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук'яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма р. позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 р. позбавлення волі.

Кару відбував у Мордовії, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шестидесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук'яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі.

9 листопада 1976, на пропозицію Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук'яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П.Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».

12 грудня 1977 Лук'яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 Лук'яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст.62ч. 2 КК УРСР до10р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в с. Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв'язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в'язнів особливого режиму, в тому числі Лук'яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с. Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.

13 грудня 1986 Лук'яненко з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 етапували на заслання в с. Березівка Парабельського району Томської області.

Політична діяльність після звільнення. У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 Левко Лук'яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну.

У квітні 1990 на установчому з'їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного в/о №196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Лук'яненко — автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., балотувався на посаду Президента України.

У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о №68, Волинська область.

У 1998-99 Лук'яненко один з керівників «Національного фронту», що об'єднує праві націоналістичні партії. У 1988 р. очолив Українську гельсінську спілку, яка згодом трансформувалася в Українську республіканську партію. З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборного демократичного об'єднання «Україна». З травня 1992 — почесний голова УРП.

Народний депутат України IV скликання від блоку Юлії Тимошенко, №5 в списку. Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, Член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері. Член групи з міжпарламентських зв'язків з Королівством Малайзія.

Народний депутат України V скликання від блоку Юлії Тимошенко, №6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 07.2006), член фракції "Блоку Юлії Тимошенко" (з 05.2006). Склав депутатські повноваження 15.06.2007 і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік. Володіє англійською, польською, німецькою мовами.

Приліпка Олексій Васильович

Народився 9 березня 1944 року в селі Богодухівка Чорнобаївського району Черкаської області. У 1966-1971 рр. навчався в Українській сільськогосподарській академії за фахом вчений агроном; докторська дисертація "Інноваційний розвиток ефективного функціонування підприємств закритого грунту: теорія. методологія, практика" (Національний аграрний університет, 2008).

З 1961 року - токар колгоспу імені Петровського Чорнобаївського району на заводі "Важмаш" (місто Маріуполь). У 1963-1966 рр. проходив службу у лавах Радянської Армії. З 1971 року - головний агроном управління сільського господарства Переяслав-Хмельницького райвиконкому, начальник Переяслав-Хмельницької районної станції захисту рослин. У 1974-1990 рр. - в Переяслав-Хмельницькому міськкомі КПУ, Київському обкомі КПУ, Києво-Святошинському райкомі КПУ. З 1990 року - голова Києво-Святошинського райвиконкому.

З серпня 1991 року – заступник Голови Державного комітету України з соціального розвитку села. З квітня 1992 року - Представник Президента України в Києво-Святошинському районі. З 1994 року - генеральний директор Агрокомбінату "Пуща-Водиця" (з квітня 2002 року – Державне підприємство "Науково-дослідний виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця") Київської області.

Це підприємство є високоінтенсивним приміським підприємством аграрного спрямування. Виробнича спеціалізація (цілорічна): овочівництво, закритого і відкритого грунтів, грибівництво, переробка овочів, фруктів, м'ясопереробка. На ринки столиці та інших міст і сіл України агрокомбінат постачає свіжу овочеву продукцію, гриби, ягоди та фрукти, плодоовочеві та м'ясні консерви, вітамінізовані соки та напої, м'ясопродукти. Підприємство має власну розгалужену торговельну мережу, утримує на своєму балансі розвинуту соціальну сферу. Сьогодні площа земельних угідь агрокомбінату становить 4632 га, у тому числі сільськогосподарського призначення – 3562 га, з них ріллі – 3132 га, багаторічних насаджень – 309 га. Площа закритого грунту – 37 га. Поголів'я великої рогатої худоби – 3024 голів, свиней – 150 голів. Транспортний парк налічує 170 автомобілів і 118 тракторів.

У другій половині 1994 року, з приходом до керівництва О.В. Приліпки, було взято курс на розробку нових підходів до виробництва, постачання і реалізації продукції в умовах нових ринкових відносин. За чотири роки обсяг валової сільськогосподарської продукції зріс на 68%. У 1997 році після закінчення будівельних робіт введено в дію першу, а у 2001 році – другу черги шампіньйонного комплексу, який розташований на площі 1 га, і вже у 2002 році він досяг проектної потужності виробництва грибів. Промислове вирощування екологічно чистих грибів – нині один з провідних напрямів діяльності "Пуща-Водиці". Виробництво грибів у агрокомбінаті має закінчений цикл. Технологія вирощування грибів надзвичайно складна і вимагає тонкощів. А тому перш ніж запустити власне виробництво, фахівці агрокомбінату ретельно вивчали досвід країн, які досягли в цій справі значного прогресу – Нідерландів, Італії, Росії. З часом прийшли і уміння, і досвід, і міжнародне визнання. Нині "Пуща-Водиця" є членом Міжрегіональної асоціації грибівництва (Москва).

Основою прибуткової діяльності агрокомбінату, як і раніше, є тепличне господарство. Нині тут вирощують огірки, помідори, перець, баклажани, цибулю, часник, петрушку, кріп, капусту, кавуни, дині – усього 17 видів овочів; баштани, виноград, лимони, квіти. Важлива роль покладається на переробний завод агрокомбінату, а саме: переробити всю продукцію, яка не була реалізована у свіжому вигляді. Після проведення реконструкції завод має необхідне обладнання для прийому, первинної переробки та фасування готової продукції. Вся продукція екологічно чиста. Не на останньому місці – питання освоєння сучасної, під європейський стандарт, упаковки. Підприємство придбало новітнє італійське обладнання, яке дозволяє фасувати продукцію в євробанки. Зміцненню фінансово-економічного становища підприємства, поповненню оборотних коштів сприяла реорганізація системи торгівлі. Левова частка вирощеного врожаю реалізується через мережу власних торгових точок, кіосків (кількість яких за останні роки збільшилася вдвічі), поточну торгівлю. На європейському рівні обладнано 2 власні гастрономи.

Але якими б високими не були досягнення агрокомбінату з їх економічними показниками, в центрі діяльності керівництва господарства завжди була людина праці з усіма її проблемами і турботами. В основному за рахунок коштів "Пущі-Водиці" утримуються житлові будинки (62000 квадратних метрів), 4 гуртожитки, 2 дитячі садки, 3 їдальні, медична амбулаторія, оздоровчий комплекс, база відпочинку на березі Чорного моря. Для молоді збудовано спортивний комплекс, для спеціалістів – житловий будинок.

Указом Президента України Леоніда Кучми № 1018/2002 від 13 листопада 2002 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку сільського господарства, впровадження сучасних форм господарювання генеральному директору агрокомбінату "Пуща-Водиця" Київської області Олексію Васильовичу Приліпці присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

У 2006 році балотувався до Верховної Ради України від Народного блоку Литвина (№ 126 у виборчому списку), але до парламенту не пройшов. Депутат Київської обласної ради (з 04.2006).Член Народної партії. член Політради Народної партії.

Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2005). Заслужений працівник сільського господарства України (1997). Почесна грамота Кабінету міністрів України (06.1999, 10.2004). Орден "За заслуги" III ступеня (02.2001). Медаль "За трудову доблесть" (1976), медаль "В ознаменування 1500-річчя м. Києва" (1983), медаль "Ветеран праці" (1987). Орден "Різдво Христове — 2000 року" (2000), орден Святого Миколи Чудотворця ІІІ ступеня (2005), орден "Нестора Літописця" за церковні заслуги (2006). Диплом та пам'ятна медаль за заслуги в розбудові економіки та вагомий внесок у створення гідного міжнародного іміджу України — Золота Книга Української еліти (2001). Подяка "Золотої книги української еліти" (2001). Звання "Кращий роботодавець року" у Київській області за І півріччя та 2001 рік — І місце, (2002, 2003). Орденська відзнака "За трудові досягнення ІV ступеня Міжнародного Академічного Рейтингу (2002). Почесна орденська відзнака "Суспільне визнання" Міжнародної організації "Фонд суспільного визнання" (2003). Почесна орденська відзнака "Топ-менеджер України" за розробку якісно нових підходів до формування економічної моделі підприємства рішенням Науково-експертної ради національної іміджевої програми "Лідери ХХІ століття" (2003). Міжнародна нагорода "Золотий Меркурій" (Оксфорд, Англія): диплом лауреата, бронзова статуетка, нагрудний знак за особистий внесок в оздоровлення економіки та розвиток інтеграційних процесів (2003). Нагрудний знак та сертифікат міжнародного конкурсу "Золота медаль Асоціації сприяння промисловості" за вклад в область стратегічного менеджменту (Франція) (2004). Диплом та пам'ятна медаль всеукраїнського конкурсу "Успішний керівник" за особистий внесок у розвиток підприємства і галузі (2004). Нагрудний знак та диплом "Лідер України" (2005). Почесний нагрудний знак "Бізнес-потенціал" (2006). Почесна відзнака Української Православної Церкви (2006). Золота медаль "Незалежність України" І ступеня в номінації: "За вагомий внесок у розвиток економіки України та заслуги перед Українським народом" Міжнародного Академічного Рейтингу "Золота фортуна" (2006). Золота медаль "Європейська якість" — за випуск конкурентноздатної продукції високої якості (м. Оксфорд, Європейська Бізнес Асамблея) (2006). Диплом і почесна нагорода "Лицар Вітчизни" з врученням золотого хреста честі і звитяги — за високу національну гідність, патріотизм та активну участь у розбудові Української держави (2006). За матеріалами Інформаційно-видавничого центру «Діловий партнер».

Сологуб Антоніна Прокопівна

Народилася 01 травня 1941 року – с. Шпитьки - оператор машинного доїння.

Рано втратила батька, мати Катерина Тихонівна залишилася з 4-ма дітьми. Ще школяркою Тоня допомагала матері на фермі. Після закінчення школи працювала самостійно. Антоніна дуже любила свою справу, яку виконувала бездоганно. Спочатку разом з матір'ю доїла 15 корів, через півроку кількість збільшилась вдвічі. Через сімейні обставини мати змушена була залишитися вдома, і весь тягар по обслуговуванню худоби лягав на дочку, яка не розгубилася і працювала за двох. Результат – найкращі надої. Від кожної корови за рік отримала понад 4 тисячі кг молока. Незабаром з прогресом група корів перетворилася на стадо, і за рік вона надоїла 440 тон молока. Такі досягнення були помічені і через 2 роки майстер машинного доїння була нагороджена орденами Леніна, Трудового Червоного прапора, Жовтневої Революції, трохи пізніше отримала Державну премію. А в 1981 р. трудівниці присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці з врученням золотої зірки. Ось такий «зорепад» нагород склався для жінки. Її ланка обслуговувала 160 корів і надоювала по 685 тон молока на рік. Антоніна Прокопівна мала послідовниць не тільки в рідному господарстві, а й по всій Україні. Протягом двох скликань обиралася депутатом Верховної Ради СРСР. Досвід її роботи висвітлювався в періодичній пресі, на плакатах тощо. Через перенапруження у трудовій діяльності та тяжкі умови праці Антоніна Прокопівна все частіше хворіла і у 50 років була змушена піти на пенсію. Але вона не жалкує, що вибрала в житті саме такий шлях, таку долю.

Нині проживає в селі Шпитьки Києво-Святошинського району, Київської області.

Олена Юрковська

Герой України – чемпіонка Світу Паралімпійських ігор

Організаційний комітет Паралімпіади ухвалив рішення визнати Олену Юрковську найкращою спортсменкою ІХ зимових Паралімпійських ігор, які проходили в Турині.

22-річна спортсменка з Київщини виборола на італійських трасах у змаганнях із лижних перегонів і біатлону чотири золоті, одну срібну й одну бронзову медалі. Коли дівчинці було три роки, після тяжкого захворювання на вітрянку, їй ампутували ноги.

1996 р. вона почала займатися спортом: волейболом сидячи та настільним тенісом, а в зимових видах спорту вперше спробувала себе 2000 року.

Олена виборола срібну та три бронзові нагороди на своїй першій Паралімпіаді в Солт-Лейк-Сіті-2002. Але це був лише початок її успішності. Міністр України у справах сім'ї, молоді та спорту Юрій Павленко привітав Олену з цим міжнародним визнанням, що її спортивний подвиг вже став надбанням світової історії параолімпійського спорту.

У загальному заліку українська параолімпійська збірна посіла надзвичайно високе третє місце, маючи у своєму активі сім золотих, дев'ять срібних і дев'ять бронзових медалей. Це значно краще, ніж на попередніх Паралімпіадах у Нагано – 1998 і Солт-Лейк-Сіті - 2002.

За спортивні успіхи в Паралімпійських іграх у Афінах 2004 року Президент України Леонід Кучма нагородив О. Юрковську Орденом «Княгині Ольги» Ш ступеня, а тогочасний Прем'єр-міністр Віктор Янукович вручив ключі від квартири у м. Вишневе (раніше спортсменка з мамою мешкала у с. Крюківщина).

У лютому 2005 року на чемпіонаті США в місті Форт-Кент в лижній естафеті Олена зайняла три других і одну третю сходинки п'єдесталу.

2006 рік приніс спортсменці найвищі досягнення: Юрковська стає чемпіонкою Світу, і була нагороджена сьомою золотою медаллю.

Повернувшись до України, Олена отримала запрошення на аудієнцію до Президента, де їй Віктор Ющенко вручив найвищу нагороду – Зірку Героя України і особистий автомобіль.

У 2010 році Олені Юрковській присвоєно звання «Почесного жителя Києво-Святошинського району». Нині проживає за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, м. Вишневе.